85 / 150
84
більше всередину будинку. «Не здивуюся, якщо виявиться,
що вхідні двері не замкнені», – припустив Сергійко.
– А куди ми йдемо? – поцікавилася Сніжана,
спостерігаючи за Клаєм, що прямував, не відриваючи очей
від Отісатка, немов за компасом.
– Я поки що не задавав йому таке питання – просто
іду, куди він нас веде.
З неприхованою цікавістю діти слідкували за всім, що
траплялося їм на очі по дорозі. Жоден будиночок не був
схожий на свого сусіда. Пастельні кольори округлих
каменів
неправильної
форми
в
стінах
одного
перегукувалися з відтінком даху з матеріалу, схожого на
вигляд на велетенську луску, на сусідньому. Ошатні
дворики, в яких можна було помітити по декілька дерев, на
яких дозрівали не відомі Сергійкові та Сніжані фрукти, так і
вабили до себе. Коли прибульці запитали про фрукти в
садах у аборигена Клая, виявилося, що й той бачив уперше
і архітектуру містечка, і садові плоди та квіти.
– І чому тільки вас у школі вчать? – скептично
поцікавилася Сніжана.
Відповідь засмутила, та не здивувала гостей Отісу.
Вони вже зрозуміли, що дітей у цьому світі привчали
змалечку бути слухняними та покірними тиранові Отісу,
що зарвався на права володаря, та його посіпакам.
– А знаєш, – звернувся до Сніжани Сергійко, – у нас
іноді теж трапляється щось подібне. Добре, що людству
вдається вчасно впоратися з такими узурпаторами.
Сніжана з розумінням кивнула, продовжуючи
розглядати садиби, розташовані обабіч вулиці, якою всі
троє прямували до іще не відомої цілі.
Усі троє вже добряче зголодніли, але жоден з друзів не
висловлювався вголос з цього приводу. Якби ж хоч Клай
знав щось про ті фрукти в саду. Чи смачні вони? Чи їстівні?
Звісно, малюк Отісатко міг би підказати, та відволікати його
від більш важливих речей ніхто не наважувався.