86 / 150
85
27
Було схоже, що діти наближалися до центру містечка.
Якщо раніше їм траплялися тільки житлові будиночки з
двориками, то тепер деінде мандрівники помічали біля
тротуарів щось схоже на платіжні термінали у рідному
вимірі Сергійка та Сніжани.
– Що це за пристосування? – зупинилася біля одного з
них дівчинка. Її друзі стишили крок і теж підійшли ближче.
Схожий на банкомат бокс замість екрану мав невелику
засклену вітрину, за якою виднілися якісь цікаві предмети в
барвистих обгортках.
– Це вітрини з продуктами, – пояснив Клай. – Хоча я
такими ніколи не користувався – не було нагоди, та знаю,
що до започаткування общинного устрою отісати брали для
себе їжу в таких боксах.
–Тобто – брали? – перепитав Сергійко. – Ти хочеш
сказати, що гроші за це платити не було потрібно?
Клай поблажливо, але не зверхньо, усміхнувся:
– Гроші як такі вже давно вийшли із вжитку в Отісі. Їх
замінили на якийсь час пластикові картки.
– Як у нас! – хором вигукнули гості Отісу.
– Так, – кивнув Клай, – тільки зараз ви все ще
користуєтеся і тим, й іншим. А у нас вже давно і картки
пішли в історію. Останні часи, коли люди мешкали ще
родинами, достатньо було підійти до боксу з їжею чи
іншими необхідними речами, торкнутися скла, і вітрина
відкривалася, зчитавши твій відбиток пальців. При цьому з
твого послужного рахунку миттєво списувалася потрібна
кількість заслуг.
Сніжана пирснула.
– То у вас заробітки рахують не коштами, а
заслугами?!
Клай подивився на дівчинку з нерозумінням:
– А що тут дивного? Що людина заслужила у світу –
те й має. Це ж справедливо.