87 / 150
86
Можна було, звісно, подискутувати на цю тему, однак
діти поспішили далі.
– Шкода, що ті продукти вже дуже застарілі і, певно,
давно зіпсувалися, – зітхнула Сніжана, коли вони
проходили повз черговий продуктовий бокс.
– Та ні, вони цілком придатні до споживання, –
заперечив Клай, – в Отісі навчилися виготовляти їжу, яка
не псується десятиріччями. Тільки я не радив би вам її
куштувати, навіть якби ми могли дістати її з боксів. Вже
тоді, в останні роки родинної моделі суспільства, отісатів
почали годувати їжею, що пригнічує власну гідність,
здатність до супротиву.
– Невже може бути така їжа? – вражено запитав
Сергійко.
– На жаль, може, – зітхнув Клай. – Цього, звичайно,
не афішують серед отісатів, та мій Отісатко щойно передав
цю інформацію до моєї свідомості.
Сніжана з Сергійком вражено перезирнулися.
– Тому я ліпше спробую знайти щось із природніх
продуктів, – продовжив Клай, – бо розумію, що ми всі
неабияк зголодніли. А нам необхідно бути не тільки
сильними фізично, а й здатними протистояти лиходіям
незламністю свого духу.
– А хіба можна заходити до чужого обійстя, хай у
ньому вже давно ніхто й не живе? – здивувалася Сніжана,
почувши пропозицію пообідати фруктами з чийогось саду.
Клай не встиг відповісти, як раптом вражено завмер
біля хвірточки однієї з садиб. Діти було подумали, що він
оглядає сад, аби знайти, чим поживитися, та їхній друг був
поглинутий чимось іншим. Він задивився на газон, по
периметру якого росли кущики з ніжними дрібненькими
жовтогарячими квіточками. Напевно, саме від них
доносився
напрочуд
приємний
запах.
Вимощена
невеличкими дощечками вишневого кольору стежка через
газон вела до дитячої гойдалки. Сама садиба нагадувала
декорацію до якоїсь доброї казки. Хоча всі будиночки та