21 / 150
20
померла два роки тому, і вони з мамою залишилися
однісінькі, якщо не рахувати майже містичного тата, який
наче й існував, однак навіть жодної світлини з ним вдома
не було. Отож, розраховувати на його допомогу годі було й
мріяти. Піти до Марисиних батьків і все їм розповісти? Ех,
після тієї телепередачі вони навряд чи й на поріг його
пустять.
– Слухай! – осінило Сергійка. – Та у нас же ще є
тітонька Джулія! То не біда, що вона вже відлетіла до
Канади. Ми зв’яжемося з нею скайпом. Вона точно підкаже,
що робити далі.
Хлопчик вчепився за цю ідею, як за рятівну
соломинку, і настрій трохи покращився. Навіть їсти
захотілося. Ще б пак – з самого ранку навіть чаю не пив, не
до того було.
«А мама, напевно, щось знала? – сяйнуло в голові. –
Увесь вечір була така задумана, зажурена. І вареників мені
наліпила на цілий тиждень… Гм, точно відчувала, що
доведеться пережити розлуку. Чи знала напевне? То чому ж
не попередила, не дала ніяких вказівок?» Сергійко згадав
про ключик і розревівся вдруге. Вона знала, точно знала,
тільки що саме? Їй не можна було розказувати подробиці,
чи ті подробиці не були відомі їй самій?
Заморожені вареники у воді порозлазилися. У мами
вони завжди були, мов намальовані – один до одного,
гладенькі, цілі. А тут – якась каша зі шматків тіста і
грудочок картоплі.
– Ой! Мама ж говорила, що в окріп треба кидати. От я
забудько! Зате тепер на все життя запам’ятаю, як їх не треба
варити.
Серце стислося від туги. Якби ж то наступного разу
він варив свою улюблену їжу і для мами теж. А вона б
тішилася: «Який ти у мене вже самостійний!» Іще недавно
він помріяв би і про зустріч з татом. Але зараз, коли мама
так раптово і загадково зникла, Сергійкові було не до тата.