15 / 150
14
Малюк Отісатко сидів поруч на вільному кутику столу
і ніби спостерігав за роботою.
– Сергійку, – порушила тишу мама. – Я ж можу
довірити тобі велику таємницю?
Від несподіванки хлопчик мало не випустив з рук
качалку. Він відірвався від роботи і завмер в очікуванні.
– Та звісно, ма! Які питання?
Мама теж відійшла від столу, витерла руки і почала
щось шукати в кишені джинсів.
– Ось! Візьми і завжди носи з собою. Так, про всяк
випадок. Хай це буде наша маленька таємниця.
Вона протягнула синові маленький сріблястий
ключик. Таким навряд чи можна було відімкнути якийсь
замок. Він швидше був подібний на медальйончик, схожий
на ті, що дівчата носять на ланцюжку. Сергійкові здалося,
що мама жартує чи кепкує з нього. Однак вираз її обличчя
переконав хлопчика в тому, що таємниця справжня і
ключик особливий.
– А що з ним робити? Від чого він? Що це за
таємниця?
– Поки що просто сховай і все. – Спокійно відповіла
мама. – Сподіваюся, що він тобі не знадобиться. Але про
всяк випадок нехай він буде і у тебе теж. Всьому свій час.
Остання фраза, мов струмом, пронизала Сергійка.
Вона нагадала безрезультатні розпитування про тата.
– І що, коли настане той час, я зустрінуся з батьком? –
на одному подиху випалив Сергійко.
– Зустрінешся, – він і не очікував це почути, – але
тільки в тому випадку, якщо не будеш задавати зайвих
питань і робитимеш те, про що тебе просять.
6
Виринувши зі сну під наполегливе кукурікання
заведеного будильника, Сергійко згадав, що має як мінімум