142 / 150
141
подумав, що, сплативши за Інтернет, зможу зв’язатися з
хрещеною, аби порадитися, що робити далі.
– Ну та добре, що не потривожив Джулію, я ж вже
казала, що допомогти нам вона б все одно не змогла, тільки
марно хвилювалася б, ще й зірвалась би прилетіти сюди. І
виявилось би, що ми тут усі живі-здорові – негарно було б
по відношенні до неї.
– Та я ж не знав. – підняв очі Сергійко. – Але зараз я
не про те. Справа у тому, що та картка залишилася в
інтернаті в моєму рюкзаку.
Мама глянула на годинник і заметушилася:
– Вибачай, синку, але доведеться перервати бесіду, бо
інакше мені влетить іще й за сьогоднішнє запізнення.
Добре, що ти сказав про картку, бо я збиралася під час
обідньої перерви вибігти до магазину купити щось із
найнеобхіднішого для Сніжани. Але то не біда – поїдемо у
вихідний з нею разом і придбаємо відразу все. Та й додому
до неї спробуємо дістатися. Може, там щось з її особистих
речей вдасться забрати. Я впевнена: все, що ти залишив в
інтернаті, чекає в цілості і схоронності, отож тато зі
Сніжаною заберуть і привезуть додому.
Вона чмокнула Сергійка у щічку, як у нестарі добрі
часи і, звичним жестом підхопивши з вішалки сумочку,
вибігла з дому.
– Мабуть, і я збиратимуся, – вирішив Сергійко. – Ти як
гадаєш, Отісатко?
Зелений пухнастик усміхнувся, і його очка засяяли,
мов два маленькі ліхтарики.
– Друже Клаю! – зрадів Сергійко. – Ти на зв’язку? Як
там справи в Отісі?
– Дякую, друже Сергію! Отіс передає тобі вітання і
вдячність за допомогу.
Хлопчики так захопилися спілкуванням, наче не
бачилися чи не чулися сто років. Сергійко показав своєму
новому приятелю колекцію марок, яку починав збирати
його тато, ще будучи хлопчаком, а потім вже й Сергійко