141 / 150
140
Сергійко з нерозумінням подивився на маму. «До чого
тут свобода?» – так і хотілося запитати йому. Та мама й без
слів зрозуміла той подив:
– Нема на світі більш вільної людини, – пояснила
вона, – ніж та, яка ніколи не бреше. Іноді здається, що,
сказавши неправду один раз, ти нічого не втрачаєш, не
перетворюєшся на брехуна. І не відразу помітиш, як стаєш
заручником, рабом свого обману. Увесь час маєш бути
насторожі, аби не проговоритися, не упійматися на тій
брехні. Це тягне за собою цілу низку інших негідних
вчинків. Та й пам'ять мусиш мати добру, аби не забути,
кому і що сказав. Бо правда – одна, а варіантів неправди –
безліч. Потрапивши в тенета брехні, ти вже собі не
належиш. Вибратися з того полону іноді буває важче, ніж з
капсули в Отісі. Парадоксально те, що найпростіше здається
неможливим.
– Як це? – не зрозумів Сергійко.
– А отак, – посміхнулася мама. – Найпростіше
вирватися з полону брехні – сказати правду, зізнатися в
усьому. Однак набратися сміливості і визнати власну
провину наважиться далеко не кожен. Більшість отак і
живуть, закидаючи правду новими і новими кавалками
брехні, аби вона – правда – не вибралася назовні.
– І що – розкажеш їм усю правду? – недовірливо
примружив очі Сергійко.
Мама усміхнулася:
– Скажу найголовнішу правду – допомагала рідній
людині повернутися додому після дванадцяти років
відсутності.
Сергійко згадав свої вчорашні пригоди, що
починалися іще отут, вдома, і, густо почервонівши,
повідомив:
– Ма, я вчора взяв у тебе з гаманця банківську картку.
Звісно, за інших обставин я б нізащо так не вчинив. Але
тебе не було, доступ до Інтернету був відсутнім, і я