146 / 150
145
Мама на хвильку замовкла. По щоках Сергійка котилися
рясні сльози. Він не соромився їх, розуміючи, що в таких
випадках дозволяється плакати навіть чоловікам. Он і у тата
– вологі очі:
– У будинку малятка, звідки ми забрали хлопчика,
його назвали Богданчиком. За тих обставин, за яких він
з’явився на світ, це було найбільш підходяще ім’я. Але нам
сказали, що, всиновлюючи дитину, ми можемо назвати її
інакше – як самі захочемо. Тобі вирішувати, Сніжано.
Як не дивно, з усіх присутніх, не рахуючи немовлятко,
Сніжана єдина не плакала. Вона випромінювала щастя,
притулившись до братика, який мирно посапував на руках
у свого нового тата. Напевно, за два місяці з дня трагедії,
дівчинка вилила всі сльози, оплакуючи маму, тата і
ненародженого братика. Побачити живим хоча б одного з
найрідніших людей тепер для неї було неймовірною
радістю, що перевершила пережитий біль втрати.
– Не треба міняти ім`я, – сказала дівчинка, – він був
Богданчиком іще у мами в животику. Ми часто
промовляли до нього, розповідали йому казочки, співали
колисанки. Він був такою довгоочікуваною дитинкою для
нас усіх. Напевно, десь там, в іще одному вимірі, до якого
нам поки що зась, мої мама й тато зараз тішаться,
поглядаючи згори на цю дивовижну зустріч.
Тато обережно поклав малюка в ліжечко, і родина
пішла обідати. Сніжана виходила з вітальні останньою,
увесь час озираючись, ніби боялася, що ліжечко з малятком
раптом зникне, виявившись всього лиш приємним
видінням.
– Як же ти будеш вправлятися з Богданчиком? –
запитав Сергійко маму.
– А ми навіщо? – усміхнулася Сніжана. – У такій
дружній родині, як наша, всі труднощі будуть успішно
долатися іще до їх виникнення.
– Та я розумію. Але ж робота…
Мама змовницьки підморгнула: