136 / 150
135
бідолашну тваринку. Невже в нашому світі люди теж
помалу відокремлюються від світу і стають байдужим до
того, що їх особисто в цю мить не стосується?
Немов у відповідь на сказане, двері сусідньої квартири
відчинилися, і на сходову клітку вийшли Марися з бабусею.
– Ой, Євгенко повернувся! – Радісно сплеснула
долонями Галина Іванівна. – Ну, дякувати Богу! А то тут
цілий вечір таке коїться, що ми вже й не знаємо що думати.
– А Сергійко вдома? – запитала Марися і, почувши
ствердну відповідь, зайшла до квартири, – я на хвильку.
У вітальні Сніжана з Сергійком, закінчивши незначні
господарські справи, ділилися враженнями про пережите.
– Привіт! Не заважатиму? – Зам`ялася в проході
Марися.
– Та ні! – Зрадів Сергійко. – Навпаки: ти навіть не
уявляєш, наскільки ми тобі вдячні. Ти нам так допомогла!
– Я знаю, – тихо промовила сусідка. Сівши поруч зі
Сніжаною на диван, вона розповіла, як увечері по
місцевому телеканалу, перервавши випуск новин,
повідомили про втечу двох підлітків з інтернату.
– Я, коли побачила твою фотографію, очам не
повірила, – продовжувала Марися. – Ти – і раптом в
інтернаті? Подумала б, що то хтось, на тебе схожий, але ж
бачила після школи, як ти виходив з дому. На тобі була така
сама майка, як і на хлопчикові, чию світлину показали в
новинах. Сумніви розвіялися, коли назвали твоє прізвище та
ім’я.
Марися розповіла, як цілий вечір не знаходила собі
місця, ламаючи голову над несподіваним повідомленням.
– Де ти? Що з тобою? А головне – як я можу тобі
бодай чимось допомогти? Коли мама послала мене до
супермаркету по хліб, я побачила двох поліцейських –
чоловіка та молоду жінку. Вони доповідали по рації, що
прибули на місце і стежать за будинком. Звісно, я не могла
ні зупинятися, щоб дослухати, ні, тим паче, задавати якісь